Гощанська команда Профікемпіфвців "Вільний вітер"розповіла про одну із зупинок: чудесний сад "Гексеманія"
Чотири роки тому подружжя Олександра та Юлії Співак придбали з аукціону майже 25 гектарів землі. Тоді тут був занедбаний садок. Та вже за рік красувалися охайно доглянуті молоденькі саджанці.
ТЗОВ «Гетсиманія» засновано зовсім нещодавно, а саме в 2014 році. Тут уже доглянутий садок, великі площі засаджені полуницею, капустою, цибулею, засіяні морквою та столовим буряком. Роботи, звичайно, дуже багато, тому власники наймають сезонних робітників. Тут справжній полуничний рай і ростуть диво-яблука. ТЗОВ проводить продаж сезонних ягід, фруктів та овочів для споживачів.
Цілюща вода, яка надала сил "Вільному вітрові".
Наступною із зупинок команди ПрофіКемпу стало цілюще джерело у с.Липки. На мальовничих пагорбах в околиці колишніх лісів і гаїв недалеко від Гощі розкинулось село Липки. Ніби нічого особливого тут немає, окрім природного джерела, яке вирує на схилі одного з пагорбів, та саме це джерело стало ґрунтом для проростання тут могутнього дерева Православ’я і Православних святинь. Ніхто з липківчан не може точно сказати, як і коли виникло це джерельце на схилі пагорба, але всі його з впевненістю іменують святим і Божим. Дослідники різних історичних періодів, проводячи аналіз складу води, засвідчують, що ця вода має цілющі властивості.
Хтозна, чи далеко вперед загадував колись долю монастирю біля святого джерела ігумен Яків, коли розпочав його будівництво ще на початку минулого століття в 1921 р.
Зі святим джерелом пов’язано кілька легенд, а історія села Липки має дві версії, пов’язаних зі знищенням села татарами: перша версія – коли татари знищили захисників поселення і спалили церкву, друга – коли церква з її захисниками та більшістю бусурманів провалилася в підземелля , а на тому місці з’явилася водойма, яка згодом перетворилася в джерело.
За народними переказами, село Липки дуже старе. Перша документальна згадка про нього датована 1577 р. Частина села Липки з південно-східної сторони здавна прозвана Селищем. Після падіння кріпосного права, як свідчить карта земельних наділів 1866р, землі південніше села були відведені під земельні наділи. Джерельна криниця і навколишні поля випали Андрію Наумчуку, в якого було 15 десятин землі, на відміну від інших кріпаків, що отримали по 10 десятин.
У 1866 р. син Андрія Наумчука, Микола, одружується з місцевою дівчиною Параскою і утворює власну сім’ю. Батько виділив молодому подружжю землю, на якій була джерельна криниця. Подружжя Наумчуків виростило і виховало п’ятеро дітей – два сини і три дочки. Сім’я була працьовитою і відзначалася надзвичайною побожністю. Джерельну криничку на власному полі сім’я вважала святою, бо вірила, що джерельце з’явилось тут після провалля церкви. Сам господар часто повторював, що потік води джерельної – то сльози останніх захисників Селища, а саме Селище дало початок селу Липки. Старший син Миколи і Параски Наумчуків – Іван, 1887 р. народження, з дитинства мав потяг до церкви. В дитинстві хлопчик тяжко перехворів тифом. Батьки доклали чимало зусиль, щоб вилікувати сина, але попри всі свої надії та старання залишилися розчарованими наодинці зі своїм горем. Повітовий лікар у Великих Межиричах сказав забрати хлопчика додому, як безнадійного на всяке одужання. Вдома малий Івась бачив сон: прийшла до нього прекрасна жінка і сказала, щоб набрали вони води в своєму джерелі на своєму полі і щоб хлопчик випив тієї води, тоді він зцілиться і одужає. Малий Іванко розказав сон батькам, а ті, не гаючи часу, швидко набрали води і віднесли її до священика, котрий відслужив над водою водосвятний молебень. Потім освячену воду дали хворому хлопчику і той незабаром видужав.
Час спливав, Іван виріс і, будучи ще зовсім молодим хлопцем, просив батьків, аби ті відпустили його в монастир в Почаїв, а коли батьки не дали згоди, то сам пішов, досягши повноліття. Ставши послушником у Почаївській Лаврі, побачив Іван там ікону Афонської Богоматері, одразу впізнавши на ній ту, котра вилікувала його в дитинстві. Він ще більше окріп у вірі, переконавшись, що сама Цариця Небесна відвернула його від смерті. Відтепер юнак твердо вирішив назавжди полишити батьківський дім і прийняти чернечий постриг. Тут, в Почаєві, він згодом постригається на ченця з ім’ям Яків, і здобуває священицький сан. У отця Якова з часом визріла думка побудувати в Липках, на місці джерельної криниці, скит. Батьки виділили синові гектар землі поруч з джерелом. Взявши благословення у священноначалія Почаївської Лаври на будівництво Лаврського скита в селі Липки, молодий священик полишає монастир і йде на приходське служіння, щоб заробити грошей і розпочати будівництво скитського храму. Деякий час отець Яків був настоятелем церкви с. Пляшева, що на Козацьких могилах. Одночасно він звертається з проханням до багатих людей, парафіян з інших храмів, щоб вони надали на цю добру справу посильну грошову допомогу. І вже коли назбиралася певна сума грошей, отець Яків розпочав будівництво, ставши і його організатором, і керівником.
У 1921 р. семи купольний храм вже красувався на околиці Липок, радував серця і зігрівав душі віруючих, які почали сходитись звідусіль нескінченним потоком. Новозбудована церква була ніби вся у віночку з декоративних дерев, а всередині була дуже оригінально розписана. Північна сторона храму мала високий підмурок, оскільки вивищувалась на підніжжі горба. В підмурку знаходились масивні двері, що вели в каплицю, яка була в нижній частині храму. Тут з джерела збігала вода в дерев’яний колодязь, з якого її надлишки витікали через трубу за межі храму, а далі струмочком – в ставок, що був поруч.
Головний престол храму було освячено на честь Успіння Божої Матері, а боковий престол - на честь великомученика Димитрія Солунського. Це був Липківський скит, що належав Почаївській Лаврі.
Сотні людей відвідували Липківський скит, щоб набрати тут цілющої води. З приходом у 1939 р. безбожної влади для Православної Церкви настали часи випробувань і переслідувань. Багато храмів тоді було зачинено і знищено. Скит в Липках теж закрили, і він був закритий до часу німецької окупації. Характерним є те, що саме в роки німецької окупації діяльність храму відновлюється. Отець Яків, як і раніше, відправляє службу Божу. Та у 1950 р. безбожні правителі вдруге закривають храм. Отець Яків в печалі був змушений повернутись знову до обителі своєї юності – Почаївської Лаври.
Біда прийшла у 1961 р. Храм-скит було зруйновано, до краю знахабнілі руйнівники знищили все те, що не творили їх руки. Неушкодженою лишилась тільки капличка, що розміщувалась в цементному підмурівку, а в ній - джерельна криничка.
Усі подальші довгі роки до криниці не заростала стежка. Люди з вірою приймали цей цілющий Божий дар – криничну воду, і багато хто з них отримував оздоровлення в фізичних недугах. Вони потай впорядковували капличку, виготовили і прилаштували двері, повісили ікони, причепурили їх вишиваними рушниками, молились тут і набирали цілющої води з життєдайного джерела.
У кінці 80-х і на початку 90-х років ХХ ст. часи атеїстичного тиску і пропаганди канули в Лету. Для православної церкви настали кращі часи – відродження і відбудови храмів. На місці колишнього скиту було вирішено побудувати чоловічий монастир.
У 1990 р. місцевий колгосп виділив землю під забудову храму. А люди і надалі зверталися в різні інстанції, щоб одержати дозвіл на будівництво храму. Вже в квітні-травні 1991 р. було зареєстровано релігійну громаду і парафіяльну раду Української Православної Церкви і дозволено розпочати будівництво. Архієпископ Рівненський і Острозький Іриней благословив забудову і закріпив старшим на будівництві колишнього послушника монастиря, архідиякона Михаїла Гнесюка. Як і раніше, храм був поручений опіці Пречистої Богоматері і іменувався Успенським.
27 лютого 1992 р. прибув до храму архієпископ Іриней. Владика освятив Престол і відправив Божественну Літургію. Відтоді цей день вважається офіційним днем відкриття Свято-Успенського Липківського чоловічого монастиря. Престол освячено на честь Преподобного Іова Почаївського.
У 1997 р. збудовано двоповерховий корпус на 14 кімнат для монастирської братії. Цього ж року було заселено перший поверх повністю.
У 1999 р. збудовано ще один житловий будинок на 4 кімнати. В цьому ж році почалось будівництво нового величного храму на честь Живоносного Джерела Божої Матері. Взагалі 1999 р. став пам’ятним. Спочатку владика Варфоломій освятив місце під будівництво нового храму, роботи почалися з джерела, тут побудували нову надбудову, в якій є колодязь і купальня на дві кімнати.
Монастирі завжди були опорою і твердинею православної віри. Такими вони залишаються і в наш час. Тому відрадно, що з проголошенням незалежності і розбудови Держави, всюди розпочалось і відродження святинь. Храми і монастирі покликані відроджувати в народі втрачену віру та духовність і давати людям надію.
Будинок, який вабить загадковістю.
Музей під відкритим небом, хата - садиба, це ще одне напрочуд захоплююче6 місце є у селі Липки. За допомогою старожилів села було споруджено типову хату-садибу зразка XVIII-XIX ст.. Цей, своєрідний, музей був побудований у 1967 році за ініціативи місцевого вчителя історії, відомого краєзнавця І.Ф Шишка. На цьому місці колись стояла хата, від якої згодом залишився тільки фундамент. Місцева мешканка перебралася в іншу оселю, а місце передала школі. Садиба має кімнату, сіни, комору – все, як у селянській оселі попередніх століть. Напрочуд точно відтворений колорит селянської оселі: є величезна піч, полик, де спочивала родина, ткацький верстат, плетена підвісна дитяча колиска, скриня, предмети хатнього побуту тієї доби. У коморі - солом'яники, ступа, короби, у сінях - терлиця, жорна, інші речі домашнього вжитку.
Аеродром, одна із найбільш захоплюючих зупинок «Вільного вітру» Аеродром "Воронів" – це база Рівненського авіаційно-спортивного клубу, що розташований неподалік с.Воронів. Один з небагатьох клубів в Україні, який продовжує підготовку спортсменів і єдиний у всьому західному регіоні, де збереглися дієві парашутна і планерна ланки. Це один з трьох планерних клубів України, де відбуваються регулярні планерні польоти і чемпіонати країни.
Свою історію авіаспортивний клуб починає ще в далекому 1952 році, коли, звільнений в запас із збройних сил, бойовий льотчик – Дроботенко Микола Іванович, зі своїми товаришами вирішили створити планерний гурток при обласній організацій ДОСААФ. Знайшли планер «Приморец» і на пустирі на околиці міста (на тому місці зараз знаходиться радіозавод) почали вчитися літати самі та навчати молодь. Приморець – це планер, який запускався при допомозі гумової катапульти.
Наприкінці 50-х років з появою більш сучасних планерів та літаків, які їх піднімають в повітря, постало питання про обладнання спеціального летовища де планеристи могли літати та навчати молодь польотам на планерах. Так авіаспортклуб став базуватися на старому польському літовищі поблизу села Воронів Гощанського району. Нажаль на старому літовищі нічого не збереглося і все треба було починати з нуля. Почали будувати ангар та житлову казарму, садити дерева, обладнувати ставок.
В середині 60-х років на летовищі вже активно готували курсантів для вступу у льотні навчальні заклади та спортсменів – планеристів. Використовувалися планери «Бланік», А-15 та літаки Як-12. В цей час керівництво клубом очолив Гріпас Юрій Іванович – льотчик-інструктор-парашутист, майстер спорту, рекордсмен СРСР. З його появою в клубі створюється парашутна ланка, яку очолив Лазарєв Володимир – майстер спорту, рекордсмен СРСР.
З 70-х років Рівненський авіаційно-спортивний клуб став одним з ведучих клубів колишнього СРСР. З переозброєнням новою парашутною та планерною технікою, члени клубу успішно виступали на чемпіонатах України, СРСР, Європи та Світу. До складу збірної команди СРСР з планерного спорту входили Шевченко Володимир та Десятов Михайло, до складу збірної України Шевченко В., Десятов М., Десятова Т., Ковальчук М., Нітовський О., Твердохліб С., Шевченко Т.. Серед парашутистів – відомі такі спортсмени як, дворазовий абсолютний чемпіон Світу – Вячеслав Валюнас, неодноразові призери СРСР, чемпіони України Володимир Лазарєв, Валеній Антонішин, Микола Гнатусь, Борис Скібінський, Валерій Степаненко та інші.
На сьогоднішній день в розпорядженні клубу є комплекс техніки, що дозволяє здійснювати польоти на початковому етапі навчання, а також маршрутні польоти на планерах. У розпорядженні клубу є планери: Л-13 "Бланік", Jantar Standard, Jantar Standard-2, Jantar standard-3, Лак-12, а також літаки Вілга-35а(для буксирування планерів) та Ан-2 (для стрибків з парашутом). Парашутна ланка має весь спектр сучасних парашутів, що дозволяє виконувати всі види парашутних стрибків, як самостійних так і у тандемі з інструктором.
Протягом льотного сезону інструкторський склад знаходиться на аеродромі (орієнтовно з травня по жовтень). В цей період (переважно по вихідним дням) спортсмени авіаспортклубу та прихильники авіації безпосередньо займаються стрибками та польотами.
База аеродрому має розвинуту інфраструктуру. На території розташовані приміщення для проживання спортсменів та гостей, класи для підготовки до стрибків та польотів спортсменів-парашутистів і льотчиків-планеристів. Гості аеродрому можуть розташуватись на ночівлю в міні-готелі. Також тут є можливість прийняти душ, приготувати їжу, відпочити на березі мальовничого ставка.
Параметри та географічне розташування аеродрому "Воронів" дозволяють здійснювати стрибки з будь-якими типами парашутів та виконувати всі види польотів на літаках та планерах у всіх напрямках без особливих обмежень повітряного простору.
«Вільний вітер» гуляв сторінками козацької минувшини. У полі між селами Воронів і Малинівка (колишня назва Коростятин) височіють два насипи - це кургани-поховання козаків Северина Наливайка, що загинули під час страшної січі, яка сталася неподалік Коростятина. Діялося, це понад 400 років тому, Коростятином на той час володів Луцький староста Олександр Семашко. Він у своїх маєтках встановив панщину для православних чотири дні, а для греко-католиків тільки один день. Незадоволення переважної більшості місцевих людей було дуже великим. Щоб припинити утиски визискувача, вони повстали, покликавши на допомогу козаків із Осторога. Почалися погроми маєтків Семашка в Коростятині та навколишніх селах. Саме тоді й з’явився у Коростятині Северин Наливайко та його брат Дем’ян, маючи на меті прилучити повстанців до спільної боротьби за визволення українських земель від польського панування. Отож місцеві повстанці облаштували свій табір недалеко від головного Червенського шляху, що пролягав від Києва до Західної Європи. Табір був доволі добре укріплений, обнесений земляними валами. До нього вела єдина дорога серед болотистої місцевості та правічного лісу.
Красносільський вітряк
Красносільський вітряк як символ Всеураїнського фестивалю. Млин-вітряк створює особливий колорит сільської місцевості, де наче переплелись минуле і сучасне, реальність і легенда. Серед багатьох типів будівель, створених народними зодчими, млинарські споруди займають особливе місце.
Красносілля – одне з небагатьох сіл Рівненщини, де збереглась пам’ятка народної архітектури – вітряний млин кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст., який був побудований чехом: Іваном Клічніком ще у 1895 р. та зберігся до наших часів.
Варто зауважити, що саме цей вітряк відносять до найстаріших типів побудови та належить до стовпових млинів, є чотирикутним. Його стіни вертикальні, каркасної будови, обшиті дошками до самого низу, з чотирьох кутів вітряк спирається на колодки. Увесь корпус споруди разом з механізмом для розмелювання, крилами та валом обертається залежно від того, звідки дме вітер. Обертали вітряк за допомогою так званого дишля або водила, що кріпиться до поворотної основи і знаходиться між двома дубовими балками-пояздами. У центрі нерухомої хрестовини закріплений стовп, так званий, штибер - це кістяк вітряка. Довкола нього і обертається вся система. Нині вітряк не працює, а кілька десятків років тому довго і плідно служив хліборобам. Цей вид млина архаїчний, один з найстаріших в Україні і, зокрема, на Поліссі.
Варто підкреслити, що на території с.Красносілля (біля вітряка) щороку в кінці вересня проводиться фестиваль народної творчості, історії та побуту «Красносільські вітряки», який у 2018 році набув статусу Всеукраїнського. Потрапивши до вітряка, Ви не лише дізнаєтеся історію побудови, а й матимете можливість насолодитися чудовим театралізованим дійством. У фестивалі беруть участь аматорські фольклорні, етнографічні, обрядові колективи, сімейні ансамблі, солісти, народні умільці з України та ближнього зарубіжжя. Кожен з учасників представляє свій регіон, його побут, культуру, традиції.
